Проблеми, про які не говорять: з чим стикаються сім'ї, які взяли на виховання дітей
УКРАЇНСЬКА ПРАВДА
Повномасштабна війна позбавила батьківського піклування сотні дітей в Україні. Тільки за перші пів року сиротами стали 3182 дітей.
Цих дітей надалі можуть влаштувати у прийомні сім’ї або дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ) для постійного проживання.
Тимчасовий прихисток дітям можуть надати патронатні вихователі. У мирний час протягом 3-6 місяців вони опікувалися дітьми, які не могли перебувати у власних сім’ях.
Під час війни в патронатній родині дитина може перебувати до закінчення воєнного стану або раніше, якщо зможе повернутися у власну родину.
В родинах, які тимчасово приймають у себе "чужих" дітей, можуть виникати труднощі та конфлікти, про які не завжди просто розповісти іншим.
Свої історії "Українській правді. Життя" розповіли дві пари патронатних батьків та вихователька дитячого будинку сімейного типу.
Поради про те, як вирішити негаразди, дала дитяча психологиня, яка співпрацює з організацією "Українська мережа за права дитини" та є директоркою ГО "Центр психологічної допомоги"Конфіденс"" Анастасія Грабовик.
* Персональні дані прийомних дітей у тексті змінені з міркувань етичності.
"Вона досі боїться, що її залишать"
Ірині Кулик – 32 роки, разом із чоловіком вони виховують 4-річного сина Владислава, прийомну 3-річну дівчинку Аліну та 10-місячну Софію.
Хлопчик вчиться читати та писати, через рік готується піти до школи. Нині разом із прийомною сестрою відвідує дитячий садок, а останній місяць – звикає до нової сестрички вдома.
Патронатними батьками Ірина з чоловіком вирішили стати 2,5 роки тому. Кажуть, що все для того, аби допомогти дітям, які опинилися в складних життєвих обставинах і потребують тимчасової батьківської турботи.
Родині віддали першу дівчинку, коли Аліні був лише рік і місяць.
"Спочатку їй було страшно, перші півтора тижня ми говорили на півтонах, бо вона лякалася звуків, навіть звичайного голосу", – згадує Ірина перші місяці життя з Аліною.
Пізніше виявилося, що дівчинка напрочуд боїться дорослих чоловіків і починає плакати від однієї лише появи чоловіка Ірини. Маля могло гратися з малолітнім Владиславом, але більшість часу поводило з патронатною мамою.
"Я була для неї всім – вона постійно була біля мене", – ділиться Ірина.
Подібна реакція на чоловіків свідчить про психологічну травму дитини, каже психологиня Анастасія Грабовик.
Вона припускає, що у рідній родині Аліна чула чоловічі крики або переживала різного виду насилля, тому виникли видповідні асоціації з чоловіками, тим паче – незнайомими.
Ще однією травмою для дитини стало розлучення з рідними батьками.
Порада психолога:
Перед тим, як віддати дитину патронатним вихователям, потрібно познайомити її з майбутньою родиною. Для цього підійдуть родинні фотографії чи відео, де видно діяльність родини, а також дитячу кімнату, де житиме малеча.
Перш ніж повністю адаптуватися до родини, дівчинка встигла прив’язатися до патронатної виховательки, з якою проводила більшість часу. Натомість син Ірини почав ревнувати жінку до дівчинки.
Ірина каже, що намагається приділяти однакову кількість часу всім дітям, а щоб подолати ревнощі, пояснювала сину, що Алінині батьки тимчасово не можуть бути поруч з нею, тому дівчинка мусить пожити в них.
"Я казала і кажу йому: мама тебе любить, скільки б діток у нас не було – мама твоя і ти в мами найкращий", – каже жінка.
Коли Аліна звикла до нових умов, то вперше за останні місяці зустрілася з біологічними батьками. Ірина згадує зустріч й каже, що було відчуття, наче дівчинка не розрізняє, де її справжні батьки, а де – вихователі.
"Все відбулося спокійно, вона досить легко попрощалася зі своєю рідною мамою. Вона ніби знала, що це на деякий час, а далі вона поїде назад до нас додому – до свого "ліжечка та пледика", – каже Ірина.
Порада психолога:
Дитина, яка живе в патронатній родині й має відчуття безпеки та стабільності, повинна розуміти, що в неї є рідні мама і тато, до яких вона повернеться. У цей період важливо, що дитині говорять біологічні батьки під час зустрічей, а також – що про них розповідають патронатні вихователі.
Життя в патронатній родині пішло Аліні на користь – дівчинка подолала свій страх чоловіків, знайшла друга в обличчі Владислава, звикла, що час від часу зустрічається з біологічними батьками.
Водночас дівча досі боїться пережити травматичний досвід розлуки, каже Ірина. Такі відчуття в жінки з’являються, коли вона спостерігає за дитиною під час поїздок.
Аліна починає нервувати, коли бачить по дорозі незнайомі місця і не розуміє, куди їде. Втім, коли шлях стає впізнаваним й зрозумілим, – настрій у дитини покращується.
Порада психолога:
Різка зміна оточення для дитини може розцінюватися нею як зрада від людей, до яких вона встигла звикнути. Ймовірно, саме це сталося з Аліною, коли її забрали від рідних батьків. У цьому випадку дитину варто показати спеціалістам, які визначать проблему й пропрацюють її за допомогою пісочної або арттерапії.
Тим часом у патронатній родині з’явилася ще одна дитина – 10-місячна Софія. На початку, розповідає патронатна вихователька, було важко впоратися з трьома дітьми: графіки старших з молодшою не збігалися.
Втім, процес адаптації немовля та старших дітей минув успішно.
"У нас є правило поваги: якщо хтось один лягає спати, то інші поводяться тихенько. Ділимося – не ділишся зараз, поділишся потім. Поділишся ти – поділяться з тобою. І маму не ділимо, мама одна", – розповідає Ірина.
Владислав часом називає дівчат сестрами: зі старшою разом ходять в дитсадок, а за молодшою любить спостерігати вдома, принести іграшку чи заколисати.
"Я думаю, які б між ними не були стосунки, їм буде важко розлучатися", – додає Ірина.
Щоб зменшити травму, пов'язану з розставанням дітей, Ірина пояснює сину що прийомні дівчата – це його друзі, адже друзі можуть прийти та піти, а сестри – ні.
Розставання – це травматизація для всіх дітей, пояснює Анастасія Грабовик, особливо це впливає на прийомну дитину, яку раніше вилучили з рідної сім'ї.
Порада психолога:
Новини про те, що когось забирають з родини, дітям не мають казати батьки. Адже у такому випадку може виникнути образа й відчуття зради. Один з варіантів, дітям про це може розповісти психолог і навіть якщо виникне образа, на чужу людину буде простіше злитися.
Був в коледжі? – Був. Збрехав
Тетяна і Віктор Качани замислилися про патронатство кілька років тому. Подружжя не має спільних дітей. Певний період спільний побут ділили на трьох із сином Тетяни. Втім, він виріс і вже живе окремо, а подружжя й досі мріє про спільних нащадків.
Спочатку родина їздила в дитячі будинки та брала участь у дитячих майстер-класах. Коли виникла думка про те, щоб усиновити дитину з дитбудинку – завагалися, чи вдасться полюбити чужу дитину.
Аби перевірити себе, Тетяна та Віктор вирішили піти в патронатні вихователі.
У лютому 2022 року родина проходила навчання й була на шляху до отримання статусу патронатних вихователів. Вже на початку березня їм дали першу дитину.
16-річного Івана евакуювали зі східних областей України, і щоб не відправляти в дитбудинок до приїзду біологічних батьків, вирішили поселити в патронатну сім’ю.
Про 2 місяці спільного проживання Віктор і Тетяна розповідають з посмішкою – згадують, як на запит хлопця пояснювали йому, хто такий Степан Бандера.
Пізніше, закінчивши навчання й отримавши статус патронатних вихователів, родина прийняла у себе двох братів: старший, майже повнолітній Кирило, молодший – 5-річний Максим.
Дітей влаштували в навчальні заклади та на додаткові гуртки. Період адаптації хлопців, каже Віктор, минув добре, втім, часом в родині виникають непорозуміння.
На початку спільного життя з хлопцями виникало питання мови – патронатна родина українськомовна, а хлопці розмовляють російською.
"Красти, курити та пити – це проблеми, я вважаю, а це – це не проблема, це різне виховання", – ділиться думками Віктор.
Молодший Максим подекуди почав використовувати українські слова. Водночас Кирил на пропозицію перейти на українську рішуче відповів "ні".
"Він категорично не хоче, і склалося таке враження, що йому байдуже. Я тоді запитала – чому ти не поїхав в Росію? Він сказав, що "куда увезли, туда и увезли", – додає Тетяна.
Порада психолога:
Родина, ймовірно, не зможе переконати чи змінити погляди підлітка, зокрема і тому, що патронатні вихователі не мають на це повноважень. Втім, якщо виникають подібні ситуації, можна знизити градус напруги через заохочення.
"Треба зробити так, щоб це було не насильницьке сприйняття, а щоб дитина сама захотіла і зрозуміла, наприклад, як класно спілкуватися українською", – каже Анастасія Грабовик.
До того ж у підлітковому віці діти схильні до емоційних зривів чи навпаки – замкнутості. Як правильно батькам реагувати на таку поведінку, може визначити поведінковий терапевт.
Ще один варіант розв'язання проблеми – знайти для дитини своєрідну "компанію за інтересами", де вона зможе самореалізуватися. У підлітковому віці діти починають шукати собі авторитетів, часто знецінюючи роль батьків.
"Можливо, в цій компанії буде якийсь класний хлопець, якого всі поважають, і виявиться, він ще й українською розмовляє. Виникне бажання бути як він", – наводить приклад Анастасія Грабовик.
Життя під одним дахом – коли розповідаєш, допомагаєш, ділишся чимось, даєш поради – зближує, розповідає Віктор. Так з’являється емоційний зв’язок й виникає певний рівень довіри у стосунках з дитиною.
Підліток досить відповідально ставиться до, наприклад, вечірніх прогулянок і завжди попереджає, коли не встигає вчасно ввечері повернутися додому. Втім, бувають й інші ситуації.
"Питаю в нього: "Був в коледжі? – Був". Збрехав, бо не ходить в коледж", – каже Віктор про інший бік довіри.
З меншим хлопчиком не виникає подібних труднощів, зокрема, через інший вік. Дитина дуже контактна та "всіх любить" – бо, ймовірно, недоотримувала уваги в рідній родині, припускає патронатна вихователька.
Максим має проблеми зі здоров'ям, тому подружжя вирішило оформити над ним опікунство. Це дасть можливість продовжити піклування над ним, навіть коли старший брат стане повнолітнім й покине родину.
Тетяна не приховує, що надзвичайно прикипіла до дитини, а одного разу "навіть плакала уві сні, коли наснилося, що його забирають".
"Зараз я вже потребую допомоги"
Оксана Заярна 10 років пропрацювала помічницею вихователя в дитячому будинку. За цей час спілкування з дітьми, які втратили батьківське піклування, стало її життям, і жінка вирішила створити свій дитячий будинок сімейного типу.
Установа функціонує 11 років, минулоріч з нього випустилася перша дівчина, яка досягла повноліття. Наразі в будинку проживає 5 дітей – 4 рідних братів та сестер й найменша дівчинка, яку жінка удочерила.
Дітей Оксана виховує сама. Каже, коли вирішила створити будинок дитячого типу, то вже була розлучена, виховувала 17-річну доньку Катерину.
Прийомним донькам Оксани зараз 16 та 17 років. Днями жінка зверталася до місцевої служби у справах дітей по допомогу, бо не могла впоратися з дівчатами самотужки. В результаті, з дітьми провели профілактичну бесіду.
"Вони пішли фотографуватися: вони – неповнолітні, а фотограф – дорослий чоловік. І що там за фотографії? Якщо не до мене, можливо, діти до інших дослухаються", – каже вихователька.
Найчастіше конфлікти в родині виникають через гаджети та соціальні мережі, яким молодь приділяє багато часу. Оксана воліє, щоб її стосунки з дітьми будувалися на довірі, тому проти батьківського контролю.
Порада психолога:
Таке рішення психологиня Анастасія Грабовик називає небажанням брати на себе відповідальність, адже батьки чи опікуни мають ставити дітям кордони, які ті не повинні перетинати.
На відміну від старших доньок, ситуація з молодшими синами, яким зараз 12 та 13 років, інша, ділиться Оксана.
Часом хлопці приносять зі школи дерев’яні вироби, які виготовили на уроках трудового навчання. У цей момент жінка замислюється про те, що синам не вистачає батька, який би міг навчити дітей роботі, яка їй не знайома – наприклад, столярству.
Порада психолога:
Мама справді не в змозі замінити батька для дітей, втім, якщо синам не вистачає чоловічої уваги, можна підібрати спортивні секції, де підлітки зможуть виоркемити собі авторитет. "Тренер-чоловік якраз може стати тою значимою чоловічою фігурою", – каже Анастасія Грабовик.
У дитячому будинку саме з дорослішанням дітей зникли порядок та дисципліна, скаржиться дитяча вихователька. За словами Оксани, діти завжди були різними, але зараз підібрати до кожного свій підхід стає все складніше.
"Раніше, коли діти були меншими, існували одні проблеми, нині – геть інші. Зараз я вже потребую допомоги і звертаюся до психологів", – каже дитяча вихователька.
Анастасія Поя, журналістка "УП. Життя".